Федір Михайлович Достоєвський (1821 - 1881)

Федір Михайлович Достоєвський (1821 - 1881)

«Що таке пекло? – Це страждання через те, що не можна більше кохати»

Ці слова належать людині, вклад якої у розвиток як вітчизняної, так і світової літератури важко переоцінити. Федір Михайлович Достоєвський, попри те, що страждав на важкий недуг - епілепсію, став одним з найвидатніших літераторів та знавців людської душі.

Він захоплювався театром, музикою і балетом, та вирішив реалізувати свій талант саме  на поприщі літературної діяльності, і не помилився.

Ще з дитинства юний письменник був залучений до літературних читань, які нерідко проводились у сім’ї Достоєвських. Особливим інтересом користувалися твори Миколи Карамзіна та Василя Жуковського, однак, сам письменник найбільше цікавився працями історичного плану і романами, а орієнтиром для нього завжди виступав Олександр Пушкін.

Прикрою втратою у житті письменника стала смерть батька, який користувався неабияким авторитетом у сім’ї Достоєвських. Саме у той час він відчув перші прояви епілепсії, що переслідувала письменника аж до смерті.

За словами лікаря, у Достоєвського епілепсія проявлялася у формі «судорожних» нападів, які вперше спіткали письменника чи то на каторзі, чи то після втрати батька. Ще у підлітковому віці Достоєвський кілька разів втрачав свідомість. Один такий випадок стався з ним під час знайомства з відомою петербурзькою красунею. Хвороба поступово загострювалася: спочатку були головні болі, боязнь летаргії (стан хворобливого (патологічного) сну з послабленням усіх функцій організму – нерухомість, зниження обміну речовин, ослаблення або відсутність реакцій на звукові та больові подразники), а потім - хворобливі напади. Лікар згадував, що перший сильний напад  епілепсії спіткав Достоєвського у 1847 році. Він супроводжувався страшним приливом крові у голову і неймовірним збудженням усієї нервової системи письменника. Достоєвський кричав, що помирає, голову прижимав до потилиці, у нього починались конвульсії. Окрім цього, хвороба проявлялася і у характері письменника. Часто він був нестриманим, виливав власну злість на інших, а ще Достоєвський мав неймовірно сильний потяг до азартних ігор.

 Коли вийшов перший самостійний твір письменника – «Бідні люди», його схвально оцінили класик світової літератури Н.А. Некрасов та російський письменник, літературний критик та публіцист В.Г. Белинський. Останній назвав Достоєвського «новим Гоголем», а твір після публікації зустрів захоплену реакцію читачів та критиків. Пізніше письменник стає автором інших не менш відомих творів – «Хозяйка», «Ідіот», «Злочин і кара», «Неточка Незванова».

 З характерною для хворих на епілепсію педантичністю Достоєвський вів щоденник, у якому записував дати нападів хвороби і власні відчуття при цьому. Водному з таких записів письменник говорить про перерваність думок, мрійливість, заглиблення у події з власного минулого. Тому не дивно, що багато хто з літературних героїв письменника був  наділений певними рисами, притаманними хворим на епілепсію. (князь Мишкін із твору«Ідіот», Смердяков із «Братів Карамазових» тощо).

Однак попри хворобу та відчутну нестачу грошей, письменник пише глави свого геніального твору «Злочин і кара». Новий літературний витвір Достоєвського був дуже добре оплачений, але щоб гроші не забрали кредитори, письменник виїхав за кордон зі своєю помічницею Анною Сніткіною, яка і стала його новою дружиною. Саме з нею Достоєвський вийшов з боргів, з нею написав найкращу свою книгу – «Брати Карамазови», з нею нарешті здобув власну, ні в кого не позичену, любов. Аня, молодша за письменника на 26 років, змусила чоловіка забути про хворобу, подарувавши йому 4 дітей, а сам Достоєвський зізнавався, що не зраджував своїй молодій дружині навіть подумки.

     Останні роки життя письменника були дуже плідними, він пише найкращі свої твори – «Ідіот», «Біси», «Братья Карамазови», . Тоді ж у його житті відбуваються 2 значні події: імператор Олександр Другий запрошує Достоєвського до себе, щоб представити його своїй сім’ї, а у 1880, лише за рік до смерті, письменник виголошує знамениту промову на відкритті пам’ятника Пушкіну у Москві.

    Таким насиченим було життя генія світової літератури, людини, яка усім серцем прагнула кохати і бути коханою, йшла до поступу у відстоюванні своїх політичних переконань, приносячи в жертву найцінніше -  власну свободу. У письменникові поєднувалися дві, здавалося б, зовсім несумісні людини – дитячий у своїй безпомічності чоловік, хворий на епілепсію, і спраглий до життя бунтар, володар непересічного літературного таланту.

 

Автор: Олександра Чубенко, студентка Києво-Могилянської академії